Комунальний Заклад "Запорізька спецiалiзована школа-iнтернат II-III ступенiв "Січовий колегіум" Запорiзької Обласної Ради - Офіційний сайт
Історія виникнення книжкової ілюстрації

Мета. Дати уявлення про виникнення книжкової ілюстрації, її значення, виховувати поважне та бережливе ставлення до книги.

Обладнання. Книги з малюнками Г. Доре, В. Фаворського, В. Касіяна, І. їжакевича.

Хід уроку 

Повідомлення теми, мети, мотивація навчання.
Повторення вивченого матеріалу. Актуалізація знань.
Сприйняття і первинне усвідомлення учнями нового матеріалу.

Історія виникнення книжкової ілюстрації:
що таке ілюстрація;
малюнки в рукописах;
мініатюра;
гравюра;
літографія;
офорт.
Видатні художники, які працювали в галузі ілюстрації:
Гюстав Доре;
Володимир Фаворський.
Видатні майстри української ілюстрації:
Костянтин Трутовський;
Іван їжакевич;
Василь Касіян.

Конспект уроку

Ілюстрація (від лат. – висвітлення, наочне зображення) у широкому змісті – пояснення словесної інформації наочними прикладами, кресленнями або зображеннями. Ілюстрація може бути об’єктивним, точним тлумаченням тексту, але, з іншого боку, буває суб’єктивним, упередженим підкресленням бажаних або небажаних його рис.

“Наочне зображення” прочитаного допомагає читачеві отримувати насолоду від книги. Люди догадалися про це дуже давно.

Ілюстрація була відома ще в стародавньому світі (Єгипті, Греції, Римі) у вигляді малюнків у рукописах, а в середні віки – мініатюр (твір образотворчого мистецтва невеликого розміру, відзначається тонкою технікою виконання).

Книжкова мініатюра – це зроблений від руки малюнок, багатобарвна ілюстрація або заставка, кінцівка. І в Стародавньому Єгипті, і в античних папірусних сувоях, і в давньоруських рукописних книгах обов’язково зустрічаються ці чудові твори мистецтва. Художні ілюстрації рукописів відомі вже в Стародавньому Єгипті (“Книга мертвих”). Збереглися окремі зразки мініатюр, що відносять до І століття н.е. (рукопис Теренція “Іліада”, “Енеїда* – мальовничі ілюстрації перемежовуються з текстом). Наприклад, у бібліотеці міста Мілана зберігається древній екземпляр “Іліади”, що прикрашають 500 мініатюр. Мініатюри релігійної тематики.

Книжкова мініатюра робилася гуашшю, аквареллю, клейовими фарбами, тушшю, пером – у кожній країні в різний час по-різному. Тонкі, своєрідні мальовничі твори на літературні теми відомі в Китаї з IV століття (сувій з жанровими сценами роботи Гу Кай-чжи).

Найбільш ранні ксилографічні ілюстрації з’явилися в Китаї в VI-VII століттях. Були зроблені перші гравюри на дереві спеціального для ілюстрування літературного тексту.

Уже в XI столітті на Русі створювалися високомистецькі мініатюри “Остромирово євангеліє” (1056-1057), “Ізборник Святослава” (1073) із зображенням князівської родини. У XVI столітті, крім мініатюр релігійного характеру, одержали поширення історичні і побутові сцени.

Нового розквіту досягла книжкова ілюстрація у зв’язку з винаходом друкарства.

З XV ст. ілюстрації до друкованих книг гравірувалися на дереві, згодом – на металі.

Гравюра на дереві була відома в Росії в середині XVI століття. В XVII столітті в Росії поширилася гравюра на металі. Російські майстри створили опуклу гравюру на олові. У гравюрі на металі різцем, сухою голкою й офортом у XVII столітті досягли високої майстерності Ушаков, Трухменський, Андрєєв, Бунін, Тарасевич та інші.

В опуклій гравюрі усі вільні від малюнка ділянки дошки за допомогою ножів, стамесок, доліт або різців (штихелів) поглиблюються на 2 – 5 мм. Малюнок, таким чином, підноситься над тлом, утворюючи рельєф з плоскою поверхнею. Фарба на дошку накладається тампонами або накочується валиком, після чого на дошку вручну або пресом рівномірно накладається папір, на який переходить зображення. До опуклої гравюри відноситься гравюра на дереві (ксилографія) і на лінолеумі (ліногравюра), а також застосовувалася до кінця XV століття рельєфна гравюра на металі (пластина з міді, латуні або свинцю), що оброблялася штихелем. У гравюрі все складається з чорних і білих плям і штрихів. Навіть сірого в ній немає. Здавалося б, що такими засобами можна зобразити тільки зиму, сніг, чорні дерева без листя і, можливо, ще ворон. Та це не так. Художник різними штрихами та різним співвідношенням чорного й білого намагається зобразити всі кольори, що він бачить.

Білим штрихом на чорному легко передати яскраву блискавку, блиск води, миготіння листя, на яке падають промені сонця, блиск зброї та кольчуг. Легкими білими штрихами можна передати туман, що піднімається від ріки, та повітря, що затуляє від нас далекі предмети. Передаючи живі промені сонця, їхній рух, перемішуєш білі й чорні лінії, й вони начебто ворушаться.

Чорною плямою й штрихом передаєш похмуру хмару, і темну зелень дуба, і масть коня, і плащ воїна, і темно-червоне знамено. Якщо придивитися, то побачиш, що чорне й біле весь час здається різним: то важким і громіздким, то легким і невагомим.

От ця чудова можливість – зробити з однієї дошки багато відбитків – і привела гравюру в книгу, зробила її основною ланкою оформлення, прикраси книги.

З винайденням у XVIII ст. техніки деревориту – гравюри виконують на дошці з дерева, розпиленого впоперек. Найкращим матеріалом для нього є самшит, груша, бук, горіх і вишня, а в XIX ст. – літографії – способу плоского друку, при якому для виготовлення друкарської форми використовують вапняк, т. з. літографський камінь, листи цинку або алюмінію.

Малюнок на поверхню каменю наносять спеціальною жирною тушшю або літографським олівцем. Проміжні (пробільні) елементи малюнка обробляють розчинами азотної (камінь) або фосфорної (метали) кислоти та колоїдом, завдяки чому вони фарб не сприймають. Вкрите фарбою зображення відбивають безпосередньо на папері.

Надалі став застосовуватися офорт – вид гравюри на металі, у якій заглиблені елементи зображення виходять шляхом травлення металу кислотами. Для виготовлення друкованої форми служать пластини з міді або цинку, гладка відполірована поверхня яких покривається кислототривким лаком. Метод полягає в наступному: малюнок продряпують у лаку гравірувальною голкою, оголюючи метал, після чого дошку труять кислотою, що діє лише на продряпані місця.

Далі особливої популярності набуло фотомеханічне репродукування ілюстрації. В галузі ілюстрації працювали видатні художники. Історія світового мистецтва знає десятки імен художників, що в основному (навіть цілком) присвятили себе книзі: Гюстав Доре, Володимир Фаворський, Іван Білібін…

Ілюстрації до самих найзначніших творів світової літератури створювали класики світового образотворчого мистецтва: Боттичеллі, Рембрандт, Делакруа, Домьє, Мане, Рєпін, Кус-тодієв, Врубель.

Перш ніж почати безпосередню роботу над ілюстраціями, художник продумує їхнє місце в книзі. Він намічає формат і пропорції ілюстрацій, композицію розворотів, вирішує, чи розташуються малюнки в тексті, чи будуть заставки і кінцівки, вибирає техніку їхнього виконання. Місце ілюстрацій у книзі в багатьох випадках визначається характером видання, але основне, від чого виходить художник, – це зміст книги. Художні засоби,, що використовує художник у своїх ілюстраціях, відповідають його творчій індивідуальності, але вони залежать також і від характеру літературного твору, той самий художник у кожній новій роботі вирішує по-різному питання про художні засоби, про прийоми розміщення ілюстрацій у книзі.

За первісною стадією роботи – читанням літературного твору з метою уявити собі загальний вигляд майбутніх ілюстрацій – випливає друга стадія роботи: художник ретельно вибирає й виписує собі з різних місць оповідання усе, що стосується до характеристики кожного персонажа – риси його зовнішності, висловлювання, визначаючи характер, манеру триматися, відношення до інших персонажів.

Виписки бувають часом дуже докладні – Горький, наприклад, до дріб’язків описує своїх діючих осіб; а іноді, як, скажемо, у творах Чехова, художникові даються тільки натяки на зовнішність і риси характеру героя. У тім і в іншому випадку від ілюстратора потрібен великий творчий досвід і чуття при остаточному створенні портрета героя.

Художник збирає величезний матеріал, перед ним проходить калейдоскоп осіб. Він розглядає безліч портретів або фотографій людей, що жили в той час, про який розповідається в літературному творі, намагається відшукати й зафіксувати в пам’яті або на папері усе, що визначає манеру триматися, вигляд людей, що належать до того ж колу, класу, національності, що і його герой.

Це допомагає художнику створити образ, вірний часу, історично точний. Але це не все, герой повинен бути живим. І в цьому художникові може допомогти лише саме життя.

Остаточний варіант ілюстрації зобов’язаний містити в собі тільки найголовніше, тільки те, на що глядач повинний звернути особливу увагу. Для з’ясування цього головного художник і прагне як можна повніше змалювати собі риси героя у всій їхній сукупності.

Багато часу приділяє художник вивченню епохи й обстановки, у якій відбувається дія і літературного твору. Через його руки проходить багато музейного й архівного матеріалу, і він робить замальовки меблів, побутових предметів, виїжджає, якщо це можливо, туди, де і відбувалися події, про які розповідається в романі.

Художник намічає, які основні події роману (o’будуть відбиті в малюнках, який момент даної події найбільш гостро характеризує діючих осіб, прагне до того, щоб кожен персонаж став у найбільш характерному своєму прояві, щоб від сторінки до сторінки не губилася ведуча лінія письменницької розповіді, намічає “ударні” аркуші, що відповідають кульмінаціям оповідання.

У ряді випадків художник стає співавтором письменника, показуючи у своїх малюнках те, про що в книзі часом говориться тільки натяком.

Гюстав Доре – французький графік. Народився 6 січня 1832 року. Він виконав широко відомі ілюстрації до класичних творів світової літератури “Гаргантюа і Пантагрюель” Ф. Рабле (1854), “Божественна комедія” А. Данте (1861), “Дон-Кихот” М. Сервантеса (1862- 1863), Біблії (1864-1866) та інших. У 60-70-х роках, після перебування в Англії, створив соціальне загострені малюнки з життя лондонської бідноти. Доре відомий і як живописець та скульптор.

Серед майстрів ілюстрації в Росії – видатний художник Володимир Андрійович Фаворський, який народився на зламі епох і жив у першій половині XX століття, коли на зміну мистецтву зі сталими традиційними формами прийшло нове мистецтво, яке несло в собі величезний заряд енергії та ідей.

Володимир Андрійович народився 3 березня 1886 року. Російський графік і живописець, народний художник СРСР (з 1963 р.), дійсний член АН СРСР (з 1962 р.). Автор станкових серій гравюр: “Роки революції” (1927-29 рр.), “Самарканд” (1942-44 рр.), “Великі російські полководці” (1945-47 рр.), портретів Ф. Достоєвсько-го (1929 р.), О. Пушкіна-ліцеїста (1935 р.) тощо. Художник широкого діапазону (а він працював і в живопису, і в монументальному мистецтві, в театрі, скульптурі), він був і видатним теоретиком, і педагогом. Але більш за все Фаворський відомий як блискучий майстер гравюри та ілюстратор. Він був знавцем і творцем книги, де новаторський дух виявив себе особливо яскраво. Розглядаючи книгу як єдиний організм, нерозчленований на окремі елементи і який розвивається в часі та прос-тррі, o Фаворський визначив наперед розвиток мистецтва книги, створив свого роду школу, .яку наслідують сучасні художники, що присвятили себе книзі.

За своє довге творче життя Фаворський створив багато серій ілюстрацій до класичних і сучасних творів літератури. Це “Слово о полку Ігоревім” (1937 і 1950-55 рр.), драми “Борис Годунов” (1953-54 рр.) і “Маленькі трагедії” О. Пушкіна (1959-1961 рр.)> вірші Р. Бернса, “Сонети” Шекспіра й повісті Гоголя та ін.

І жодна з них за своєю пластикою не повторює іншу. Це показово для Фаворського, адже його цікавив не стільки сюжет, а перш за все характер і стиль книги, яку потрібно ілюструвати, її особливе, властиве тільки їй світовідчуття. У цьому теж дало себе взнаки новаторське ставлення до ілюстрації – художник виступає як тлумачник тексту книги, розкриває її зміст, проникає вглиб авторської думки. Фаворський завжди вмів знайти й передати загальнолюдську значимість змісту через пластичне усвідомлення матеріалу та форми конкретного письменника, його літературного методу. Його ілюстрація – не графічний дослівник тексту. Це співтворчість. Кожна гравюра – самостійний твір, який живе поза літературним текстом. Це не означає, що Фаворський дозволяв собі свавільство стосовно тексту. Він завжди глибоко розумів його і давав точну, правдиву відповідь глядачеві й читачеві. Він умів читати!

Та говорити про Фаворського тільки як про майстра ілюстрацій – мало і надто вузько. Він передусім бачив книгу, книгу в цілому. Шрифту, набору прикрасам книги, її обкладинці та іншим елементам він приділяв таку ж пильну увагу, як і ілюстраціям, “…я роблю книгу” – казав Фаворський. І саме тому вся книга в цілому в нього стає високохудожнім твором.

Значення творчості Фаворського вже давно оцінено по заслузі. Художник-новатор у найвищому значенні цього слова, теоретик, майстер із світовим ім’ям, гравер такого масштабу, якого не знали з часів Дюрера, Фаворський невичерпний у своєму мистецтві, він вічний.

Українська ілюстрація бере свій початок з книжкової мініатюри Київської Русі (“Остро-мирове євангеліє”, 1056-57, та ін.). Розвиток її пов’язаний із здобутками граверів XVII- XVIII ст. Зародження в XIX ст. української реалістичної гравюри пов’язане з іменем Т. Шевченка. Визначними майстрами ілюстрації були К. Трутовський, О. Сластіон.

Трутовський Костянтин Олександрович – український живописець і графік, народився 9 лютого 1826 року. Його твори: “Хоровод у Курській губернії” (1860), “Колядки на Україні” (1864), “Білять полотно” (1874), “Кобзар над Дніпром” (1875), “В місячну ніч” (1881) тощо. Картини зберігаються в ДТГ у Москві, ДМУОМ у Києві, Київському музеї Т.-Г. Шевченка. Трутовський відомий і як ілюстратор. У 1860 році він надрукував свої ілюстрації до повістей Марка Вовчка, альбом літографій до циклу повістей “Вечори на хуторі біля Дикань-ки” М. Гоголя (1874-1876). Створив також ілюстрації до біографії Т. Шевченка (1885), до поем “Гайдамаки” (1886) і “Невольник” (1887) Т. Шевченка, до байок І. Крилова (1864).

Для сучасних ілюстраторів характерне прагнення до глибокого образного розкриття ідейного змісту літературного твору, виявлення його історичних, національних і стильових особливостей, різноманітність технік та індивідуальність художніх манер. Сучасна ілюстрація є окремим жанровим різновидом книжкової графіки. Серед українських майстрів ілюстрації – І.Їжакевич, В.Касіян.

Їжакевич Іван Сидорович (1864-1962) – український живописець і графік, народний художник УРСР з 1951 року. Працював у галузі станкового й монументального живопису, книжкової ілюстрації.

В 1893-1898 роках виконав ілюстрації до творів Т. Шевченка “Причина”, “Гайдамаки”, “Катерина” та ін. Виконав ілюстрації до творів Лесі Українки “Лісова пісня”, М. Коцюбинського “Гаіа тогєапа”, І. Франка “Бориславські оповідання” (1937), Г. Квітки-Основ’яненка “Пан Халявський” (1941), І. Котляревського “Енеїда”, “Наталка Полтавка”, “Москаль-чарівник”.

Касіян Василь Ілліч (1896-1976) – український графік і художник. Автор портретів Шевченка, ілюстрацій до “Кобзаря”, повістей І.Франка, О.Кобилянської, В.Стефаника. В 1964 році одержав премію імені Т.Г. Шевченка.

Підсумки уроку.
Назвіть види ілюстрацій. (Малюнок, мініатюра, гравюра, офорт, літографія).
Назвіть визначних майстрів української ілюстрації (Трутовський, їжакевич, Касіян).
Домашнє завдання: назвати сучасних українських художників, які працювали над ілюстраціями.